Кафедральний римо-католицький костел святих Апостолів Петра і Павла

Кафедральний храм

Латинське єпископство і дієцезію, на прохання польського короля Людвіка Венгерського, заснував у місті папа Григорій ХІ в 1375 р. В 1428-1430 рр. побудовано корпус первинного кафедрального костьолу з вівтарем на тому місці, де зараз знаходиться головний вхід і хор. Каплицю Вірменської Божої Матері і каплицю Пресвятого Таїнства збудовано в 1547-1563 рр. зусиллями єпископа Леонарда Слоньчевсько-го. Каплицю Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії збудовано після пожежі в 1616 р. У зв’язку з тією відбудовою і розбудовою ґрунтовно змінено дах, а при цьому – зовнішній вигляд костьолу з готичного на ренесансний, згідно проекту Яна де Вітте. Каплиця збудована у стилі бароко, а стіни вкриті копіями ікон італійських художників XVI ст. (пензля італійця Рамп’єґо). В часи єпископа Михайла Дзялинського, протягом 1646-1648 рр.,  добудовано теперішній пресвітерій, що змінило внутрішній устрій храму.
В 1672-1699 рр. кафедральний костьол був перетворений на мусульманську мечеть. Біля входу турки побудували мінарет. Після турецької неволі єпископ Миколай Дембовський встановив на мінареті статую Божої Матері.

Латинський кафедральний собор Свя­тих Апостолів Петра і Павла в Кам’янці-Подільському, мабуть, «дасть фору» бага­тьом римо-католицьким святиням України, коли справа стосується цікавої історії. Та й зовнішній вигляд у нього незвичний: де ж ви ще побачите костел з мінаретом? Але почнемо з витоків. Важко сказати, коли в Кам’янець ступила нога першого католика. Напевно, наш брат з’явився тут ще за часів Київської Русі – в якості іноземного найман­ця чи купця, котрі, хоча і не масово, але за­ходили на цей дивовижний острівець, утво­рений каньйоном річки Смотрич. І це якщо відкинути досить вірогідні гіпотези про те, що до цих місць доходив римський імпера­тор Траян – а в римському війську напевно було чимало християн.

Так чи інакше, про перший костел у міс­ті згадується у XIV столітті – коли спочатку королі галицько-волинської держави заохо­чували німців селитись у своїх володіннях, а потім поляки почали оселятись у наших містах і будувати тут костели. Перша свя­тиня була дерев’яною, будував її перший кам’янецький єпископ Вільгельм. У першій половині XV століття, коли місто виросло й збагатіло, на її місці постав мурований храм, а ще через кілька десятиліть – ве­личний готичний красень з стрілчастими ві­кнами, склепіннями, башточками на рогах і бойовою галереєю під дахом. Саме так – як і більшість храмів того часу – хоч католиць­ких, хоч православних, хоч вірменських, хоч юдейських – кам’янецький костел був своєрідною мініфортецею, замком у замку, котрий міцністю стін та продуманістю обо­ронної системи не поступався кам’янецькій фортеці. Та й розташування в костелу було відповідне: він стояв біля самого каньйону, майже на краю урвища, опоясаного міськи­ми мурами. Так само до міських мурів при­лягало кілька руських церков, вірменська церква й синагога, і в разі ворожого нападу служила додатковою оборонною вежею. Якби ворог спромігся подолати каньйон з річкою, неприступні скелі й потужні мури та увірвався в місто – по ньому стріляли б з храмів.

Цікаво, що усі церкви й костели Кам’янця стояли на однаковій відстані від центру міс­та – тобто, від ратуші. Це підкреслювало рівність усіх християнських конфесій перед Богом та рівноправ’я кам’янчан усіх церков перед законом.

Храм був резиденцією кам’янецького єпископа, котрий керував латинськими па­рафіями на Поділлі – території сучасної Хмельниччини і Вінничини.

1616 року храм постраждав від пожежі, і міщани вирішили ремонтувати свою свя­тиню. Як це часто траплялося в ті часи, люди погнались за модою й перебудували готичну святиню в стилі Ренесанс – потинь­кували, повністю переробили дах, головний фасад і фронтони. Від готики лишились хіба що стрілчасті вікна і склепіння, а решта оздоб була вже в ренесансному стилі. Но­вим храмом кам’янчани милувались десь з півстоліття – у 1672 році і на саме місто, і на його святині чекало страшне випробування.

Кам’янець був неприступною форте­цею, і залишався нею під час усіх війн XVII століття. Відомо, що під час Хотинської ві­йни 1621 року турецький султан підійшов до Кам’янця і спитав: «Хто так укріпив цю фортецю?» Йому відповіли: «Бог укріпив». «То нехай Бог її і здобуває», – сказав сул­тан і відмовився від облоги міста. Але 1672 року все вийшло інакше: Річ Посполита, ослаблена війнами проти козаків, росіян та шведів, не в змозі була ремонтувати фор­теці та утримувати в них потужні залоги. І коли в серпні під стіни Кам’янця підступи­ло 300-тисячне турецьке військо, залога замку нараховувала лише біля двох тисяч солдат. Історію цієї облоги ми знаємо з чу­дового роману Сенкевича «Пан Володиєвський» і його блискучої екранізації. Дійсно, хоча формальним комендантом міста був Миколай Потоцький, душею оборони був Юрій Володиєвський, дрібний подільський шляхтич, українець за походженням, римо-католик за віросповіданням. Два тижні за­хисники замку відбивали турецькі атаки, а на третій місто піддалося ворогу з умовою вільного виходу для мешканців Кам’янця і свободи для тих, хто залишився. Почувши про це, один з артилеристів з відчаю піді­рвав пороховий погреб, і від вибуху загинув Володиєвський. Рештки його були поховані в кам’янецькому францисканському косте­лі. В наші дні біля костелу стоїть пам’ятник йому у вигляді стовбура дерева зі зрізаними гілками. Під стовбуром велика куля з напи­сом: «magna res libertas» – «Свобода – ве­лика річ».

Місто дісталось туркам, і більшість місь­ких храмів були зачинені або перетворені на мечеті. Така доля спіткала і Петропавлівський костел – одну з каплиць при храмі переробили на підмурки для мінарета з пів­місяцем на вершині, а в самому храмі звели мінбар – місце для імама, що читав пропо­відь. Усі образи та елементи декору в храмі знищили, а усі поховання в крипті храму викинули. В мусульманському полоні собор перебував до 1699 року, коли Кам’янець і все Поділля було повернено християнам. Мінбар і мінарет руйнувати не стали, на­томість на мінарет поставили скульптуру Богородиці. За традицією Марія стоїть на півмісяці, то ж вийшло так, що Богородиця відповідає своєму опису з книги Одкровен­ня, попираючи символ мусульман-завойовників.

Тоді ж сплюндрований костел знов по­чали прикрашати образами, скульптурами, декорованими вівтарями. Відтоді храм на­був того обличчя, яке й має зараз – баро­кового. Наприкінці XVIII століття до храму навіть прибудували красиву браму на честь візиту польського короля.

Та невдовзі Річ Посполита розпалася і Поділля опинилося в складі Російської Ім­перії. Після польського повстання 1863 року російський уряд розформував Кам’янець-Подільську єпархію, і Петропавлівський собор став звичайним парафіяльним кос­телом. Єпархія була відновлена лише 1918 року, за часів Української Народної Респу­бліки. Але ненадовго – за радянських часів костел було зачинено. На щастя, його не розібрали (як чимало кам’янецьких церков) і не перетворили на склад. Тут влаштували музей та органний зал. Саме за радянських часів до костелу перенесли дивовижний на­гробок Лаури Прездецькой – дівчини-красуні, що загинула у віці 21 року.

1989 року костел повернули римо-католикам. Відновлена була і єпархія. Отже, собор свв. Петра і Павла знов служить і місцем молитви, і центром Кам’янець-Подільської дієцезії. А в якості згадки про бурхливе минуле цього надзвичайного храму тут залишились і мінарет, і мінбар, і нагробок Лаури, і пам’ятник Юрію Володиєвському.

Віктор Заславший, історик, автор блоку програм
«Відкриваючи таємниці християнства» на «Радіо Марія»

Указом царя Олександра ІІ з 5.06.1866 р.  скасовано Кам’янецьку дієцезію і приєднано до Луцько-Житомирської. Кафедральний костьол змінено на парафіяльний.

Папа Бенедикт ХV в 1918 р. відновив Кам’янецьку дієцезію, а її єпископом призначив настоятеля катедри о. Петра Маньковського. В 1935 р. було закрито кафедральний собор і перетворено на музей історії релігії й атеїзму. Під час Вітчизняної війни собор служив віруючим. 29.06.1990 р., завдяки тривалим зусиллям парафіян, державна влада передала кафедральний костьол римсько-католицькій парафії, цього ж дня відбулося освячення костьолу. 16.01.1991 р. Папа Йоан Павло ІІ призначив о. Яна Ольшанського єпископом Кам’янець-Подільської дієцезії.

 

 Після повернення собору зусиллям о. Романа Твароґа, розпочато ремонт. Дах перекритий мідною бляхою і замінені знищені елементи дерев’яної конструкції. Зроблено внутрішній ремонт. На бічній дзвінниці в 1993 р. встановлені нові дзвони.  Адреса:

32301 Хмельницька обл., м. Кам’янець-Подільський,
вул. Татарська, 20. +038-49 (249) 9-14-94.