Казка. Маленьке добре серце або легенда про шишкаря

stock-illustration-61553438-птиц-чайкам-силуэт-в-розовые-лучи-фон-закат-рассвета 

Давно-давно, в далекій теплій країні, що зветься Палестиною, жила сіра пташка. Не мала вона ні чудового голосу, ні гарного пір’ячка, але мала вона маленьке добре серце. Це все, що дав їй Господь.

Настала чудова весна. Пташка прилетіла в садок, де росли пишні троянди. У садку їй дуже сподобалося і вона звила собі там гніздечко.

Кожного разу приходив у садок хлопчик, підгортав кущі троянд, підливав їх і підв’язував. Хлопчик помітив пташку і став щодня приносити їй зернятка, які посипав по стежках. Яка була щаслива пташка, яка вдячна хлопчикові за його прихильність! Тепер її діточки мали досить їжі. Вона годувала діточок, а тоді підлітала до куща, коло якого працював хлопчик, і співала нескладну пісеньку, бо хотіла нею подякувати своєму другові.

З кожним днем усе більше троянд розквітало в садку. Ніжний запах наповнював його…

Але одного разу все змінилолося. У садок прибігли сусідські діти.  Гамором та  криком  наповнився  садок.  Не зважаючи на хлопчика, діти почали обривати квіти. Хутко кущі сумно схилили своїполамані віти до землі. Один рудуватий хлопець підбіг до малого господаря садка і зі злостивою усмішкою запитав:

–   Гей, ти! Ми вже маємо, з чого плести собі вінки, а от з чого ти сплетеш собі вінок на свято?

Хлопчик не плакав, не гнівався, а лише відповів тихо:

– А он, дивись! -і показав рукою на колючі віти троянд.

– Ха-ха-ха! – зареготав рудий. – з колючок? Не дуже ти розумний, як бачу.

І вибіг з садку.

Хутко після цієї події спорожніла хата, спорожнів садок. Не приходив туди хлопчик, бо виїхав кудись із батьками. Пташка теж покинула це місце. Але забути гарного хлопчика не могла.

Минули роки. Однієї весни пташка прилетіла на околицю великого міста і оселилася в густому садку під високою горою. Тут було спокійніше, ніж у місті, але ніколи не було пташці так добре, як колись у садочку її малого друга. Звила вона й тут гніздечко, вивела пташенят і цілими днями літала по околиці, шукаючи для них поживи.

Одного разу околиця сповнилася людським гамором і вигуками. Дорогою йшов людський натовп. Посередині три бліді, змучені в’язні несли великі дерев’яні хрести. Навколо люди бігали, кричали, плювали їм в обличчя, кидали камінням. Особливо багато знущань і побоїв діставалося тому, що йшов попереду. З жахом дивилася пташка на це видовище. І тоді впізнала вона серед в’язнів свого колишнього друга. Так той, що йшов попереду, це був він – тільки так виріс!

Забувши про небезпеку, про своє гніздечко, полетіла слідом за походом, щоб не згубити з очей свого любого друга…

А натовп посунув за гору. З вигуками, галасом встановили хрести і почали розпинати на них всіх трьох в’язнів…

Ось уже її друга піднімають на хресті, його руки й ноги пробиті цвяхами, додолу спливає густими червоними струмками кров, а на голові в нього вінок з колючок. Як він сказав про колючки тоді в садку?! …Забула маленька пташка свій страх перед людьми, знялась над хрестом, намагаючись дзьобиком вирвати колючки з його чола, припадала до рук, до ніг, щоб звільнити їх від цвяхів. Гарячими краплинами бризкала кров на її груди, а дзьобик так зігнувся, що одна половина не прикривала другу… Та дарма – не було в маленького створіння сили визволити дорогу для неї людину. Змучена пташка полетіла геть, коли враз почула страшний грім. Усе навкруги потемніло, ніби прийшла ніч. На світанку прокинулася пташка в саду, де вона впала в траву. Навколо було тихо. На горі стояв порожній хрест.

–  Нема його!.. Забрали.. – сумувала пташка.

Спрага мучила її. Полетіла до струмка напитися. Коли нахилилася над водою, то жахнулася. Шийка і груди були в неї червоними від крові… Дзьобик не закривався, як раніше, а одна половинка перехрещувалася з другою. Довго милася пташка, але так і залишилися шийка та груди червоними і дзьобик у вигляді хреста. Минуло три дні. Сиділа і пташка на дереві і все їй ввижався Той, кого розіп’яли на хресті.

– Чому я не могла йому допомогти? – стискалося болем її серденько. І раптом вона почула десь близько тихі слова:

–  Не сумуй! Він воскрес. Пташка стрепенулася.

–  Хто він? Хто він? -задзвеніла назустріч сонцю її нова пісенька.

І почула в шелесті листя в плюскоті струмочка: Він – Син Божий! Давно вмерла та пташка, але й досі їє нащадки, що ми їх звемо шишкарями, мають червоні плямки на шиї й грудях, а дзьобик у них закінчується ніби хрестиком.

Напишіть відгук