Бог і Світ.Таїнства християнської віри.

z6sAhak4q_MРозмова Петера Завальда у 1996р.

з Йосифом Рацінгером

а нині Папа Бенедикт 16.

 

ІНЦІ — Мука Ісуса Христа

— Така людина, як Ісус Христос, не могла не викликати сенсації: Він провокував усе суспільство. Коли пророк із Назарету виступив публічно, Його привітали вигу­ки радості, але водночас почалися знущання і пере­слідування. Представники існуючого ладу, як правило, вбачали у вченні й особі Ісуса загрозу для своєї влади. Фарисеї й первосвященики почали полювати на Нього, Його життя опинилося під загрозою. При цьому мука явно була елементом Його заклику, бо сам Христос по­чав попереджати учнів про своє страждання і смерть. «Через два дні, — попередив він під час пасхальної ве­чері, — Людський Син буде виданий на розп’яття».

— Ісус дає зрозуміти учням, що Месія не висту­пить як рятівник або як оточений славою правитель, який поверне сяйво давньої державної могутності Ізраїлю. Однак Ісус називає себе не Месією, а Си­ном Людським. Його шлях веде саме через безсилля і смерть, Сина Людського видадуть поганам, каже Він, на розп’яття. Учні мають навчитися, що Царство Боже ввійде у світ саме таким шляхом, а не інакшим.

— Славетна фреска Леонардо да Вінчі, «Остання вечеря», показує прощальну урочистість у колі два­надцяти апостолів. Ісус спершу викликає глибоке за­мішання словами про зраду, яку щодо Нього вчинять. Потім Він засновує Євхаристію, яку християни про­тягом двох тисяч років повторюють кожного дня.

   Під час вечері, як читаємо в Євангелії, «Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взяв­ши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів! […] Це чиніть на спомин про Мене!» В історії світу це, мабуть, і донині слова, які найчастіше висловлюються. Слова, які здаються священною формулою.

Вони є священною формулою. У кожному разі, це слова, які виходять далеко поза все звичайне, поза все, чого можна очікувати, поза все, чого можна споді­ватися, поза все, що можна заздалегідь обдумати. Це слова, які криють у собі величне багатство і величезну глибину. Хто хоче пізнати Христа, найкраще пізнає Його, медитуючи над цими словами та співсвяткуючи присутність цих слів, що і самі стали таїнством. Засну­вання Євхаристії є сумою того, чим є Христос.

Засновуючи Євхаристію, Ісус продовжує дуже суттєві напрямки Старого Завіту. З одного боку, Він звертається до укладення Старого Завіту на Синаї, чим виразно вказує, що зараз знову відбувається акт, який був започаткований на Синаї: Завіт, що його Бог уклав із людиною, зараз справді виконується. Остан­ня вечеря — це укладення Нового Завіту. Коли Ісус передає себе людям, звершується спільність крові між Богом і людьми.

З іншого боку, Ісус звертається до слів пророка Єремії, які віщують Новий Завіт. Обидві осі Старого Завіту (Закон і Пророки) зливаються в цю цілість — і водночас в акт таїнства. Ми бачимо в цьому перед­чуття Хреста. Тому що коли Христос віддає своє тіло і свою кров, коли Він дає себе, цей акт вимагає     віддати 

себе насправді. Крім того, ці слова є внутрішнім актом Хреста, актом, який відбувається таким чином, що Бог це зовнішнє насилля щодо Нього перетворює на акт дарування себе людству.

Ми маємо тут передбачення ще дечого, у цьому акті вже присутнє майбутнє Воскресіння. Мертвого тіла  не можна дати на споживання. Його плоть і кров – нові, тому що Ісус воскресне. Євхаристія — не людожерство, а поєднання з живим Воскреслим Богом.

Як бачимо, ці всього лише кілька слів містять синтез історії релігії, синтез історії віри Ізраїлю, а також синтез існування і діяння Ісуса, котрі насамкінець стають таїнством і Його безнастанною присутністю.

— Учні слідують за Ісусом на Оливну гору. Петро зарікається, що ніколи не зрадить Учителя. У Гетсиманському саду Ісус хоче молитися. Він схвильований і водночас втомлений. На Нього находять сум і тривога. «Обгорнена сумом смертельним душа Моя! – говорить Ісус трьом учням. — Залишіться тут і пильнуйте!» Відходить на кілька кроків і припадає до землі. Молиться, а може, ще й плаче: «Отче, Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!.. А проте, не чого хочу Я, але чого Ти…»

— Це один з найбільш зворушливих і приголомшливих фрагментів Нового Завіту. Таємницю тривоги Христа ми можемо намагатися збагнути виключно шляхом медитації, так, як це робили найбільші постаті християнської віри.

Особисто я бачу в цій сцені боротьбу між людською і божественною природою Ісуса Христа. Ісус бачить всю безодню людського бруду, безодню, яку мусить здолати в земній мандрівці. Завдяки цьому погляду, який сягає значно далі, ніж наш, — адже нам також стає погано, коли ми дивимося на страхіття людської історії, на безодню відмови від Бога, яка нищить  людину, — завдяки цьому погляду Ісус бачить, який страшний цей тягар, що його Йому невдовзі доведеться взяти на свої плечі. Це не тільки тривога перед моментом  страти, це ще й зіткнення з усією потворністю людської  долі, яку Ісус має взяти на себе.

 Грецький богослов Максим Сповідник особливо яскраво показав сенс цієї сцени. У молитві на Оливній горі здійснюється «алхімія буття». Воля Ісуса стає тут єдиним цілим з волею Сина, а цим самим — і з волею Отця. У цій молитві проявляється весь опір людської природи, яку ошелешує смерть і ті страшні речі, які Він бачить. Ісус повинен подолати внутрішній опір людини щодо Бога. Повинен подолати спокусу, яка каже: вчини інакше. І тільки подолання опору стає підтвердженням. Воно дозволяє сплавити власну, людську волю з волею Бога, а цим самим — з одним-єдиним проханням: «А проте, не чого хочу Я, але чого Ти…»

– Учні досить втомлені. Коли Ісус повертається, то бачить, що вони заснули. Він розчарований: «Однієї години не змогли попильнувати?»

Так, Ісус розчарований. А християни всіх епох усвідомлювали, що ці слова виростають понад свій момент і поширюються на всю історію Церкви. Учні постійно сплять. Постійно постає ситуація, що Божій справі загрожує найбільша з небезпек, а проте Його учні сплять. Він узяв їх із собою, вони мали полегшити Його тягар самотності, але, як бачимо, їх не пройняв драматизм моменту.

– Далі Христос каже: «Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але немічне тіло!»

– Ісус тут звертається до слів, які Бог промовив після потопу: «Бачу, що тілом вони слабкі, потребують поблажливості і милосердя». Врешті-решт розчарування, яке Ісусу принесли учні, розчиняється в милосерді.

Із загоном озброєних з’являється Юда. Він підходить до Ісуса і цілує Його, що є умовним знаком. Коли солдати хапають lсуca, Петро дістає меча й відтинає вухо одному з рабів первосвященика. Ісус каже лише:

«Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть».

— Петро хоче довести, що його мужні запевнення, нібито він ніколи не зрадить Учителя, були правдою. Що він зараз готовий наразити себе на смерть. Як ми знаємо, невдовзі йому доведеться переконатися, що мужність оборонця швидко випаровується, коли обо­рона не приносить результату.

І тут слова Ісуса скеровані до всієї історії: вони застерігають, що Божої справи не можна боронити мечем, як це, на жаль, постійно намагалися робити. Той, хто хоче оборонити Бога насиллям, — той уже виступив супроти Бога.

—        Коли Ісуса схопили, учні кинулися навтьоки. Усі без винятку. Ісуса допитує первосвященик Кайяфа. Звинувачення слабо обґрунтоване, докази свідків зву­чать фальшиво. Первосвященик тисне на Ісуса: «За­присягаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, чи Христос Ти, Син Божий?» А Ісус спокійно відповідає: «Ти сказав…»

—        Як первосвященик, Кайяфа відповідає за віру Ізраїлю. Звичайно, Кайяфа не вважає, що засуджує на смерть Сина Божого. Він бачить в Ісусі того, хто пору­шив віру в єдиного Бога, що є стрижнем юдейського кредо, узурпуючи собі, нібито Він є Сином Божим. При­родно, первосвященик говорить: «Ти, Син Божий…» — в засліпленні, яке не може помітити таємниці: його віра замкнена у формулах. Ми не повинні спішити засуджу­вати це, бо Кайяфа якоюсь мірою переконаний, що діє з почуття відповідальності за юдейську релігію.

— Розпочинається мучеництво. Спершу книжники і старійшини плюють Ісусові в лице. Йому накрива­ють голову і б’ють по щоках: «Пророкуй нам, Христе, хто то вдарив Тебе?..» Петра, який сидить перед домом, впізнають — і він зрікається свого Вчителя. Коли Петро усвідомлює, що саме він зробив, то ви­ходить назовні і гірко плаче. Юда теж не тішиться своєю зрадою. Важко розкаюючись у своєму вчинку, він викидає срібняки у Храмі і позбавляє себе життя через повішення.

Ми бачимо тут весь драматизм людської слаб­кості. Петро спершу рятується втечею, але пізніше по­вертається, щоби побачити, що відбуватиметься. У йо­го очах заперечення знайомства з Господом є всього лише дрібною брехнею, до якої він вдається, щоб його не викрили, щоби він міг залишатися поблизу. Але, побачивши Ісуса, він усвідомлює, який же він боягуз, як від Нього віддалився.

Цікавою здається відмінність між обома учнями, які допустилися гріха. Петро знаходить шлях розка­яння і завдяки цьому знову стає прийнятим. Він го­товий до прощення. Не впадає у відчай. Страждає, а відтак стає покутником, який навертається. Юда ж настільки вражений своєю зрадою, що вже не вірить у прощення.

Думаю, що ми маємо тут принципову відмінність. Два типи розкаяння і самозвинувачення. Перший — та­кий, який не загрузає в усезапереченні, а дозволяє лю­дині піднятися. І другий — такий, який вбиває в людині віру в прощення, який веде до самознищення, який не приймає широко відкритої дороги оновлення.

Гадаю, це важливий урок для кожного з тих, хто пережив падіння, для всілякого почуття вини і бороть­би з тягарем вини. Хибно перебільшене самозвинува­чення, яке врешті-решт перероджується у цілковите самозаперечення, — неправильна форма ставлення до своєї вини.

— Ісуса тягнуть перед очі римського намісника Понтія Пілата. «Чи Ти Цар Юдейський?» — знущається Пілат. Ісус же йому відказав: «Моє Царство не зі сві­ту цього. […] Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос». Пілат явно не в змозі зрозуміти цю відповідь і скептично запитує: «Що є правда?»

— Спершу відбувся юдейський процес, який за­кінчився вироком вини. Заслуговує на увагу те, що юдейські первосвященики не наважилися встановити звинуваченому покарання, а передали справу римсько­му суду. Тут процес будувався на цілком іншому зви­нуваченні. Ісуса звинувачували вже не в тому, що Він порушив юдейське кредо — чого б це мало обходити Пілата? — а в тому, що Він є політичним узурпатором, котрий підриває панування римлян. Релігійний процес перетворився на політичний процес.

Однак звинувачення спиралося на слабкі докази, а римський суддя, який належав до циніків, не бажав бути знаряддям у руках юдейських первосвящеників. Постать Пілата втілює при цьому напрочуд сучасні риси. Коли Ісус говорить про правду, Пілат відповідає, як типовий скептик: «А що таке правда?» Адже це, ли­бонь, якийсь фантаст-мрійник — той, хто вважає, що є свідком правди, і готовий піти за неї на смерть.

– Римлянин заявляє натовпові, який зібрався перед домом, що за звинувачуваним він не знаходить вини. Пілат пропонує, що перед грядущим святом Пасхи відпустить, як наказує звичай, одного з в’язнів: «Мо­жете вибрати між Ісусом і Вараввою». Натовп горлає: «Варавву, Варавву!» «А що ж я маю зробити з Ісу­сом?» — запитує Пілат. І знову відповідь однозначна: «Розіпни Його! Розіпни Його!» Понтій Пілат віддає данину натовпу юдеїв, а сам демонстративно вмиває руки — на знак того, що сам він без вини.

– Це дуже повчальний пасаж, у тому числі — щодо поведінки маси. У натовпі, поза сумнівом, було багато порядних людей, які раніше виявляли до Ісуса сим­патію і радісно Його вітали. Але тут ми бачимо, як маса знищує совість. Як відчужує людину, як може перетворити її на знаряддя зла.

– Тепер і солдати знущаються з в’язня. Роздяга­ють Його, накидають йому на плечі червоний плащ, а на голову кладуть терновий вінець. В руку дають тростину, як берло, і, знущально посміхаючись, пада­ють перед ним на коліна: «Радуйся, царю юдейський!» Тоді плюють на Нього, виривають з руки тростину і б’ють Його нею по голові. Побачивши цю жалюгідну сцену, сам Пілат просить їх мати співчуття до Ісуса: «Ессе homo» — «Це людина».

Це воістину незглибимі частини Нового Завіту. У своїй багатошаровості вони показують повну гаму — від банальності зла до покірності божественній силі і любові. Спершу ми бачимо бездушність вояків чоти виконання вироків, для яких жорстокість стала хлі­бом щоденним. Однак тут, звичайно, йдеться про щось більше, так що насмішки мають набагато глибше зна­чення. Адже той, кого коронували заради насмішки, є справжнім Царем світу. Той, хто несе терновий вінець, а отже, приймає вінець страждання людства, справді є вінценосною особою. Також і слова Пілата мимоволі мають багатошаровий сенс. Пілат каже: «Це людина», — а значить, жалюгідний черв. І водночас вони вказують на реальну людину, яка в стражданні несе образ Бога.- Християнська побожність зробила хресний шлях Ісуса (яким ми досі можемо пройти в Єрусалимі) правзірцем шляху людського страждання. Декотрі еле­менти, наприклад, трикратне падіння або постать Ве­роніки, додала медитація. Їх можна назвати уявою сер­ця, яке внутрішньо проходить цим шляхом. Хресний шлях, поряд із вервицею, є другою великою молитвою, яка в часи середньовіччя з’явилася в колах західної народної побожності. Хресний шлях — не тільки вели­кий документ внутрішнього дозрівання і поглиблення, а й воістину школа внутрішнього життя і розради. А також школа сумління, навернення, внутрішнього перетворення і співстраждання — не як сентименталь­ного почуття, а як потрясіння душі, яке змушує мене пізнати самого себе і стати кимось кращим.—        Солдати жорстоко глумляться над Ісусом. Уся ненависть, уся тваринна злість, найбільша непри­стойність, яку тільки людина може справити іншим, зосереджуються на цій людині.—Знущання не припиняється і тоді, коли Ісус уже висить на хресті. Якщо йдеться про напій, який подали Ісусові, то в євангелістів знаходимо два перекази. Матвій го­ворить про вино, змішане з жовчю, яке розп’ятому Ісусові подали на самому початку, можливо, як сво­го роду знеболюючий засіб. Ісус його не приймає: Він хоче зносити страждання при ясній, нічим не затьмареній свідомості. Марко, Лука, а найдокладніше — Іван говорять про оцет, який було подано Ісусові під кінець Муки. Усі троє, поза сумнівом, посилаються на слова псалма: «жовчі поклали у мій хліб потішення, а в спразі моїй оцтом мене напували…» (Пс 69:22). Також і в писаннях пророків читаємо: «Заклав я ви­ноградника, який приніс мені оцет», — скарга, яка постійно стосується і християн.Євангеліє передає нам у сумі сім логіонів Ісуса на Хресті. Вони становлять початковий вірш Псал­ма 22, великого псалма страждань, у якому Ізраїль, постійно поганьблюваний і безсилий, прокричав: «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?» Роз­починаючи свою молитву від цього псалма, Ісус іден­тифікує себе зі стражденним Ізраїлем і приймає в се­бе долю цього народу.

– Тобто ми не можемо забувати, що ці слова є вод­ночас і молитвою — молитвою, яка в крику недолі визнає Бога. Ісус помирає зі словами молитви на ус­тах — як той, хто ставить перед нашими очима першу заповідь: «Поклоняйся Богу, тільки Йому». Псалом 22 закінчується великим визнанням віри і пророцтвом Євхаристії: «будуть їсти покірні і ситими стануть». Від Хреста походить насичення покірних новою не­бесною манною. Потім чуємо кпини. Звернімося до старозавітної Книги Мудрості: «Нечестивці глумитися будуть з Пра­ведного». Видадуть Його на смерть і скажуть: «Тепер покажи, чи ти Бог». Це їхній спосіб експериментувати. І їхня мить тріумфу, коли фарисеї, які почасти, мож­ливо, й відчували раніше докори сумління, відчува­ють себе зміцненими і можуть вбрати свою відмову в шати глуму, беручи в союзники ту банальність зла, представниками якої є солдати.

– Солдати подають Йому вино, зміша­не з жовчю. До Хреста прибивають уламок дошки зі сло­вами «Ісус Назаретянин, Цар Іудейський» (ІНЦІ). Пер­восвященики і книжники кричать Розп’ятому: «Ти, що храм руйнуєш та за три дні будуєш, спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!» Але Ісус не зійшов з хреста. І нічого не сказав. Навіть тоді, коли о шостій годині землю оповила темрява, що тривала до дев’ятої години. Лише о дев’ятій Ісус заволав: «Елі, Елі, лама савахтані?» Це дивні слова, бо вони означають: «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?»

Ісус є представником усіх жертв насильства. Саме в XX столітті ми знову отримали нагоду по­бачити, наскільки винахідливою буває людська жор­стокість, як людина в собі самій паплюжить і нищить людську подобу саме тим, що нищить її в іншій людині. Той факт, що Син Божий як «Агнець Божий» прийняв усе це на себе як представник роду людського, з од­ного боку, має бути для нас потрясінням, показуючи людську жорстокість, проте водночас він має схиляти нас і до саморефлексії: якою мірою ми є боягузливими чи німими глядачами або навіть співвинуватцями. З ін­шого боку — він має нас перемінювати і породжувати радість з Бога. Бог став на боці невинних і стражден­них — і Він хотів би і нас бачити на їхньому боці. Постать Симона також справляє глибоке вражен­ня. У кожному разі, християни бачили в ній стійкий наказ. Можна сказати, що Христос по всій історії йде зі своїм Хрестом. Він шукає рук Вероніки і шукає рук Симона, які готові нести цей великий Хрест.

— Солдати ведуть бичованого, увінчаного терно­вим вінцем Христа на «Місце Черепа» — на Голгофу. Ісус несе важкий хрест, обливається кривавим потом. Тричі падає під тягарем. Вероніка подає йому хустку, жінки плачуть, але ніхто з тих людей, які стоять оба­біч, не готовий взяти хреста на свої плечі. Солдати, мабуть, побоюючись, що засуджений може померти ще до розп’яття, наказали якомусь Симонові з Кіринеї взяти Ісуса під руку.

У момент смерті Христа роздерлася навпіл зго­ри донизу Завіса у Храмі. Земля почала двигтіти, по­тріскали скелі. Читаємо навіть, що розверзлися гори. Творці протягом століть намагалися показати цю сце­ну. Пам’ятаю таку фреску: Розп’ятий схилив голову трохи набік і дивиться на свідків муки, з втиснутим у скроню вінцем. Рани кривавлять. З Його очей те­чуть сльози. Однак на Його лиці, ще не спотвореному мукою, видно вираз спокою. Замучений, який мав би всі причини нарікати, усміхається присутнім. І в Ньо­му нема й тіні докору — Христос здається вільним і розслабленим. І чим довше на Нього дивитися, тим виразніше поряд зі смутком можна помітити, що па­радоксально, образ радості.

– Автентичні, великі і чисті образи Розп’яття з’яви­лися як результат внутрішньої ідентифікації, як ре­зультат медитації, як результат молитовного єднання з розп’ятим Христом. Вони показують Його спрагу, Його недолю, найжорстокішу з тортур і найстрашні­ший біль, але водночас вони оприсутнюють спокій, яким дихають останні слова Спасителя: «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! […] Звершилось!

Ісус схилив голову і випустив духа, якого передав Отцеві, отож саме з цих останніх слів прозирає спокій Розп’ятого. Образи Розп’яття не можуть бути тільки образами жорстокості, тому що тоді вони не показува­ли би вповні таємниці Христа. Якщо вони показують тільки знущання людей над людиною — вони і самі стають до певної міри глумом.

Напишіть відгук