Гріх захланності і блаженство тихих

Захланність, як і гордість, не є конкретним грі­хом вчинку. Це своєрідна життєва постава, яка своїми коріннями сягає в поставу гордості, що більше, — є одним з її проявів. Зазвичай ми не ба­чимо внутрішнього зв’язку між ними, тому що за­хланність у своїх найпростіших формах проявля­ється як дуже примітивна постава, що принижує захланну людину в очах ближніх і не дозволяє їй гордитися або вивищувати себе над іншими. Але коли захланність розгорне свої крила, то тоді поба­чимо її як рідну дочку гордості. Щоби зрозуміти внутрішній зв’язок між захланністю і гордістю, слід повернутися до характеристики гордості, яку я описав у попередньому розділі.

 

Джерело захланності

   Гордість полягає в ідолопоклонстві своєму зра­неному і заляканому “я”. Це зранення самого цен­тру особи, і страх за нього походить із невіри в безумовну любов Бога — єдине справжнє джерело людського життя в його повному вимірі. Брак кон­такту з джерелом життя прирікає людину шука­ти любов і її атрибути поза Богом, а часом і всу­переч Богові, який сприймається як загроза.

Одним із найважливіших ознак любові є почут­тя безпеки. Людина, яку люблять, почуває себе в безпеці. Символом безпеки є дитина, пригорнена до грудей мами. Цей символ використовує Псалом 131 і протиставляє його гордості:

Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору.

Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене.

Я втихомирив і заспокоїв мою душу, немов дитятко на руках у матері своєї, немов ди­тя — душа моя у мене.  Надійсь, Ізраїлю, на Господа віднині і повіки!

Тим часом горда людина завжди неспокійна, постійно перебуває в русі, у внутрішньому хаосі. Вона ніколи не має часу, бо час — то її життя, а во­но перебуває в небезпеці. В багатьох народів го­ворять: “Час — то гроші!” Інакше кажучи: “Життя — то гроші, життя випливає з грошей”.

Захланність є пошуком необхідної для людини безпеки в матеріальних добрах, символом і конк­ретизацією яких є гроші. Але це не означає, що ма­теріальне добро чи гроші є чимось поганим. Про­блема захланності полягає не в матеріальних доб­рах, але у ставленні до них людини, в тому, — що людина прагне їх як джерела життя і щастя, а тим самим ставить їх на місце Бога. І тому св. Павло називає захланність “ідолопоклонством” і наказує уникати її (див. Кол. З, 5). Він також зазначає: “Роз­пуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувалися між вами…” (Еф. 5, 3). Ісус Христос ба­гато разів застерігав своїх учнів перед захланністю і її наслідками.

 

Наслідки захланности

   Їх дуже виразно бачимо у позиції Ісуса в супе­речці про маєток між двома братами, один з яких належить до грона його учнів (див. Лк. 12, 13-20). Він супроводжував Ісуса в Його подорожах, слу­хав Його навчання і, незважаючи на це, забрав спадщину свого брата і не бачив у цьому жодної суперечносте. Бачимо, що і в ті часи люди були призвичаєні боротись за маєтки, і це не турбувало їхнє сумління. Окрадений брат переконаний, що Ісус — добрий і справедливий Учитель — скартає зухвальця і поверне справедливість. Тому він ос­каржив свого брата перед Ісусом, кажучи: “Ска­жи братові моєму, щоб поділився зо мною спадщи­ною”. Яке ж було його здивування, коли він почув відповідь Ісуса: “Чоловіче, хто настановив Мене суддею або подільником над вами?” Напевно, і нас відповідь Ісуса також шокує. Бо Він повинен за­ступитися за скривдженого і скартати кривдника, який присвоїв увесь маєток, незважаючи на рід­ного брата. Захланні не бачать своєї захланності і в ім’я захланності домагаються справедливості. Ісус, вільний від захланності, відразу помічає, що серця як одного, так й іншого опановані захланніс­тю. Як перший, так і другий вірить, що їхнє щастя залежить від маєтку. І тому один відбирає в брата його майно, а інший публічно його ганьбить, щоби повернути своє майно, і ще пробує використати Ісуса у своїх цілях.

Бог і Його справедливість не дозволяють нам ви­користовувати себе як знаряддя людської захлан­ності. Тому захланні часто переживають почуття самотності й опущення Богом. Щоб уникнути всіх непорозумінь, Ісус закінчує цю прикру суперечку словами: “Глядіть і бережіться всякої зажерливості, бо не від наміру того, що хто має, залежить цого життя,” — і розповідає притчу про захланного багача, який зібрав великий урожай, про його не­спокій — де подіти такий врожай, про ілюзорну надію, що коли буде жити в достатку, то відпочине собі тощо… Але Бог сказав: “Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?” Хотілося б додати: “Твій маєток, що залишиться по тобі, стане предметом сварок і суперечок між твоїми захланними спадкоємцями”.

 

Захланність – конкретизація гордости

Ми живемо в світі, в якому домінує захланність. Щоби позбутися всіх сумнівів, досить заглянути до наших судів, де багато судових справ стосують­ся маєтків і грошей. Чуємо про мільйонні афери, великі зловживання, навіть серед людей Церкви, і думаємо: “Що за страшні часи, стільки нечесності …” Але так було завжди, тому що захланність у своїй основі — це перша конкретизація гордос­ті і найпримітивніша форма ідолопоклонства. Це просте   вираження   інстинкту   самозбереження, який, не маючи опертя в Богові, опирається на те, що найпростіше, — на матеріальне забезпечення.

Очевидно, що володіння багатством дає людині не тільки почуття фізичної безпеки, тобто, що буде мати харчі, житло, що у разі хвороби зможе опла­тити добре лікування. Воно дає також почуття зна­чимості в людських стосунках, почуття влади і на­віть своєрідної всесильності. Переважно говорять: “За гроші можна купити все!” Тому гроші стають також синтезом ідолопоклонства цього світу.

Захланність заперечує автентичну побожність і глибокий зв’язок з Богом. Люди підсвідомо це від­чувають, і тому її прояви в Церкві, особливо се­ред духовенства, породжують стільки згіршення. Бог уже в Старому Завіті намагався протидіяти не­безпеці згіршення захланністю серед тих, які його репрезентують, постановляючи, що священики і ле­віти не можуть володіти спадщиною так, як їхні брати ізраїльтяни, і тому не будуть збагачуватися.

Людина захланного серця не навернеться, якщо не знищить ідола володіння. І тому справжнє гли­боке навернення розпочинається скиненням його з трону. Ісус, відповідаючи на питання: як бути до­сконалим і як осягнути вічне життя, тобто справжнє життя, говорить так само: “Якщо хочеш бути доско­налим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною” (Мт. 19, 21). Впродовж віків цей заклик адресували лише певній групі християн: монахів і монахинь. Але в часах Ісуса не було ні одних, ні інших.

Монаша харизма з’явилася в Церкві 300 років пізніше. Отож, Ісус говорив до всіх. І це однозначно ствер­джує Святіший Отець в енцикліці Veritatis splendor. Захланність до грошей була проблемою Юди — не єдиною проблемою, але напевно основною. Саме гроші та захланність привели його до зради.

Людину, яка не позбулася усього ради Ісуса, неможливо зрозуміти парадокс, який св. Павло формулює так: “Ви ж знаєте ласку Господа нашо­го Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатий, щоб ви Його вбожеством розбагатіли” (2 Кор. 8, 9). Ісус наголошує на цьому, кажучи: “Так і кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем” (Лк. 14, 33). Тут не йдеть­ся про зубожіння учнів і позбавлення себе всього майна, але про радикальну відсіч захланності, а че­рез це і гордості. Тут справджується чистота наміру йти за Ісусом. Як знаємо з Діянь Апостолів, рання Церква підходила до цього дуже радикально. Брати продавали своє майно і отримані таким спо­собом гроші клали в ноги апостолів (див. Ді. 4, 34). Цю практику прийняли різноманітні форми богопосвяченого життя, в якому фактичне зречення матеріального добра, що виражається чернечими обітами і вбогим життям, стоїть на першому місці.

Таку радикальну відсіч повинні давати захлан­ності, а отже, й ідолопоклонству своєму маєтку, і сучасні християни-миряни. Сьогодні нема, так як було колись, конкретних форм такого зречення, передбачених практикою Церкви, але Святий Дух, що провадить кожного християнина, рано чи пізно за посередництвом Божого Слова і натхнення по­казує форму радикальної відповіді на заклик Ісуса йти за Ним.

 

Блаженні тихі

Серед восьми блаженств є одне, спрямоване проти захланності — блаженство тихих, які заво­лодіють землею. Чому тихих, а не вбогих? Тому, що захланність не завжди багата. Скільки є вбогих захланних, і навіть тих, що живуть у злиднях?

Але захланність завжди неспокійна і криклива. Навіть якщо є багатою, то не заспокоюється тим, що має. Домагається щораз більшого. Є ненаситною, як не­наситним є прагнення любові, відповіддю на що може бути лише безконечний Бог.

Тихі, про яких йдеться, це ті, що не домагаються свого, не захищають свої матеріальні й інші права, не протестують проти людської несправедливості і навіть не обурюються проти неї.

Тихим був передовсім Ісус, який не боровся за свої права, не протестував проти страхітливої несправедливості людей, жадібних багатства і вла­ди. Його тихість виражається у цитованому ниж­че Євангелії, де Він не осуджує захланних братів, а тільки обмежується застереженнями щодо на­слідків захланності. Найглибшим свідченням Його тихості були Його страсті і смерть, коли Його вели як ягня на смерть. Св. Петро наголошує на цьому в своєму Першому посланні: “Хто був злословлений, але сам, навпаки, не злословив, хто страждав, та не погрожував, а здався на Того, який судить справедливо” (1 Пт. 2, 23).

Тихість Ісуса є дорогою християнина. Ісус запо­відає, що саме такі люди будуть щасливими і здо­будуть землю. У нашому світі це абсолютний і не­зрозумілий парадокс, який однак реалізується. До­казом цього є святі останнього століття: Св. Фаустина,

 Св.о. Піо,  Св. мати Тереза з Калькутти і багато інших. Дуже дивна річ, як їхня тихість стала голосною, як порушила мільйони людей, якою є тривалою і як здобула цілий світ… З іншого боку, якими крихки­ми виявилися захланна крикливість та ідеологічний терор диктаторів, як швидко вони втратили славу, яку, як їм здавалось, мали ще хвилину тому.

Земля належить Богові, і Він дає її тим, які Йо­му довіряють, тому що іншою ознакою тихості є довіра, так само як іншою ознакою захланності є страх.

 

 

 

                                                                                                                     o.Stanisla Lucarz SJ.


 

Напишіть відгук