23 лютого. Річниця пам’яті єпископа Яна Ольшанського

bp_-Jan-OlszańskiМайбутній священик та єпископ Ян Ольшанський народився 14 січня 1919 р. в Гутиську Бродському на Тернопільщині (тоді ще в Східній Малопольщі). Закінчив місцеву школу, вступив до гімназії в Бродах, а 27 травня 1938 р. отримав атестат зрілості. Одразу ж вступив до Духовної семінарії латинського обряду у Львові. Одночасно навчався на теологічному факультеті Університету Яна Казимира. Та вже через рік семінаристів чекали важкі випробування: у грудні 1939 p., коли почалася Друга світова війна, а Львів перейшов до Рад, частина викладачів, побоюючись нового режиму, виїхала на Захід, а студентів виселили з приміщення семінарії, в якому розташувався радянський державний медінститут.

Семінаристи молодших курсів перебралися в колишній монастир сестер-боромеушок, а трохи згодом розселилися хто куди: одних взяли до себе отці воскресінці, інші – замешкали в плебанії костелу св. Марії Магдалини, решта шукала собі місце в польських родинах Львова. Студенти слухали лекції частково в монастирі домініканців, частково в плебанії костелу св. Марії Магдалини. Влітку 1941 p., після початку радянсько-німецької війни, вони повернулися до приміщення своєї семінарії, проте ненадовго – до повторної окупації Львова радянськими військами.

За таких обставин формувалося священицьке покликання Яна Ольшанського. В 1942 р. він прийняв свячення субдияконату (1 жовтня), дияконату (8 листопада) і священства (15 листопада). У семінарійному костелі Митрополит Львівський архієпископ Болеслав Твардовський висвятив Яна Ольшанського на священика Христового. Це було останнє свячення, здійснене літнім митрополитом.

21 листопада 1942 р. молодий священик розпочав душпастирювання в Качанівці (Скалатський деканат), де провів два роки.

За цей час почала “волати про душпастирів” Східна Україна, де священиків було знищено ще до початку війни. Єпископ Луцький Адольф Шельонжек 24 серпня 1944 р. звернувся до Митрополичої курії у Львові, благаючи послати священиків на землі Кам’янеччини та Житомирщини, протягом довгих років позбавлені душпастирів. Таке ж прохання надіслали до Курії адміністратори обох згаданих територій.

25 вересня 1944 р. Львівська курія надрукувала відозву до священства, заохочуючи душпастирів прийняти нові виклики. Отець Ян Ольшанський виїхав на якийсь час до Городка на Поділлі. Тут він дістав листа від Генерального вікарія Кам’янець-Подільської дієцезії о. Адольфа Кукурудзинського з проханням залишитися на постійну працю. У листопаді 1944 р. о. Ян перебрався на Поділля. Його приїзд став справою Провидіння, бо ж о. Кукурудзинського разом з іншими душпастирями Поділля наприкінці грудня 1944 р. було заарештовано. Отак о. Ян Ольшанський залишився єдиним священиком на цих теренах…

Про стан душпастирської праці може свідчити статистика, наведена о. Романом Дзвонковським SAC у статті “Відродження Католицької Церкви в Центральній, Південній та Східній Україні”:

в 1945 р. на 32 зареєстровані римсько-католицькі спільноти Кам’янеччини припадало п ятеро священиків; у 1947 р. на 34 спільноти – один священик. Утім, Вінниччині дісталося ще гірше. Там у 1947 р. на 32 спільноти взагалі не було священика. Загалом беручи, від Житомира до Одеси в 1947 р. душпастирювало аж четверо священиків на 111 парафій.

У Городку не можна було спокійно працювати. Спочатку в 1946 р. через утиски властей о. Ян повернувся до Львова, звідки за два роки його “попросили” до Городка, а потім до Хмельницького (мабуть, розраховуючи, що в обласному місті легше буде здійснювати нагляд за священиком). Коли на квартиру, яку він винаймав, напали невідомі зловмисники, о. Ян став рішуче домагатися повернення до Городка. Там він служив до 1959 р.

Про ті роки згадує один парафіянин: “Ах, скільки ж то приходило й приїжджало людей до нашої каплички, хоч вона могла вмістити 50-60 осіб, а “набивалося” в неї до 300 і більше. Навколо каплички збиралися сотні людей, щоб почути Слово Боже. Вже в ті часи, думаючи не стільки про будівництво – про це можна було тільки мріяти, – скільки про розбудову каплички, віруючі добровільно підписувалися під зверненням. Це було в 1951 р. Було зібрано майже 11 тисяч підписів…”

Священицька, а особливо катехізаторська, заборонена Радами, діяльність о. Яна спричинилася до його вислання в Маниківці. Це село тижнями було відрізане від решти світу, коли восени та навесні йшли дощі, від яких розкисали дороги. Там о. Ольшанський продовжував проповідувати Боже Слово, навчати дітей та молодь. Наслідки жертовної праці священика були справді благословенними: після 10 років його душпастирювання в парафії кожної першої п’ятниці місяця 40 дітей приступали до сповіді та Першого Причастя.

 

З Маниківець о. Ян виїжджав до вірних у Хмельницький та Летичів, безвідмовно служачи людям: треба було встигнути за ті кілька дозволених днів висповідати, охрестити, повінчати… Найбільше терпіння потребували цілодобові сповіді.

Перебування о. Яна Ольшанського в Маниківцях закінчилося в 1991 р. разом з розпадом Радянського Союзу і відновленням структур Католицької Церкви в Україні. 16 січня 1991 р. Папа Іван Павло II іменував о. Яна єпископом відновленої Кам’янець-Подільської дієцезії, а 2 березня того ж року о. Ольшанський прийняв єпископські свячення у Львівській митрополичій базиліці з рук Митрополита Львівського Мар’яна Яворського.

Кам’янець-Подільська дієцезія в 1991 р. була мало подібна до тієї дієцезії, в якій о. Ян Ольшанський колись починав працювати. В 90-х роках вона обіймала всю Південно-Східну Україну, включно з Кримом і Донеччиною. Єпископ Ян один виконував послугу на території, що дорівнювала цілій Польщі. Тільки в 1995 р. йому на допомогу призначили єпископа-помічника Станіслава Падевського, якого в 1998 р. заступив єпископ Леон Дубравський.

Кількість священиків зростала: в 1993 р. там працювало вже 90 душпастирів, а в 2001 р. – 147 священиків, в тому числі 73 ченці. Піклуючись про майбутнє дієцезії, єпископ Ян першим з єпископів України 1 жовтня 1991 р. заснував Духовну семінарію в Городку. Тепер вона є філією Папського Латеранського університету в Римі.

З переконанням, що головним для розвитку віри й Церкви є приклад життя священиків, єпископ Ян сказав якось в інтерв’ю: “Тут багато залежить саме від священиків. Якщо духовенство належить до “безумців” Божих, то наслідком цього стає духовний розвиток. Дякуємо Господу Богу за “безумців”, які працюють на цій землі. Вони несуть на своїх плечах тягар католицизму в цьому краї. Дякувати Богові, маємо багато таких “безумців”, котрі працюють вельми інтенсивно, і вже видно позитивні результати їхнього заангажування… Люди тут хочуть мати священиків, і то святих священиків.”

Святий – це не той, у якого за життя світиться німб над головою. Святий виконує волю Бога, щодня, наполегливо, і може, навіть непомітно для світу. Однак за ним залишається добрий засів.

Підготовлено за: Jozef Wolczanski, Ksiadz biskup Jan Olszanski. Duszpasterz – patriota – czlowiek//

Pasterz i twierdza. Krakow – Kamieniec Podolski, 2001.

Напишіть відгук