Гріх

00459414Гріх — поняття багатозначне. Він присутній на багатьох рівнях духовного життя і спотворює його. На кожному рівні духовне життя проявляється по-своєму, також і гріх приймає різні форми. Коли говоримо про гріх, то, насамперед, маємо на увазі думки, слова і вчинки, якими порушуємо Божі За­повіді. Саме з цього сповідаємося, і нам здається, що це вичерпує нашу гріховність.

Святе Письмо часто говорить про гріх як про своєрідну дійсність, що існує поза думками, сло­вами і вчинками.

Св. Павло писав про гріх, який маніпулює навіть Божим Законом або бере з нього принади: гріх, “що живе в мені”. Апостол додає, що зло, яке я чиню, вже не я чиню, а гріх, що живе в моєму тілі. Все це звучить дуже загадково, і при­пускаю, що небагато людей це розуміють. Багатоз­начність і загадковість поняття “гріх” особливим способом проявляється у випадку так званих “го­ловних гріхів”. Самі собою вони не є конкретними вчинками. Традиція християнського Сходу трактує це так: не називає їх гріхами, але вживає грецьке слово logistоі — щоби показати, що тут йдеться не про звичайні конкретні гріхи. Слово logistоі озна­чає перебирання (подумки), роздумування, умовиведення, аргумент, повід… У жодному словнику кла­сичної грецької мови не знайдемо значення слова гріх. Це спонукає до роздумів. Наші брати зі Сходу радять нам відірватися від типового західного прак­тицизму, глянути в глибину і зауважити, що за кон­кретними гріхами ще щось приховується. Ми, на­певно, чули, що причина конкретних гріхів полягає в головних гріхах, але на якій засаді?

 

Головні гріхи

Щоби зрозуміти природу головних гріхів, а особ­ливо першого і фундаментального, — гріха гордості — необхідно повернутися до початку і взірця усіх гріхів: первородного гріха, описаного в третьому розділі Книги Буття. Через брак місця ми не може­мо його всебічно аналізувати, отож зосередимося тільки на його суті. Вона полягає в тому, що люди­на була зведена дияволом, і то в най вразливішому місці, що стосується природи Бога.

Диявол переконав людину, що Бог — не любов, а небезпека, суперник людини, і якщо людина ро­зірве укладений з Ним союз і встане на власні ноги, то стане як Бог і буде сама вирішувати — що таке добро і зло. За первородним гріхом стоїть первородний обман того, хто був брехуном від початку. Оскільки брехня, якій людина повірила, стосується Любові Бога, доступної виключно у вірі, то людина зачинила собі шлях до Божої Любові, що більше — зачинила в своєму серці шлях до Бога- Любові. Але людина створена з любові і для любові, без якої не може жити. Життя без любові стає абсурдним. Боже Слово називає такий стан людини “смертю”. Так жити неможливо: людина мусить бути любле­ною, і тому, позбавивши себе безумовної любові Бога, з жахом стверджує, що її ніхто не любить і що вона негідна любові. Тоді втрачає під ногами ґрунт — відчуває втрату того, що для неї найваж­ливіше. Це перша реакція людини на гріх.

   Святе Письмо говорить: “Пізнали, що вони нагі”, що, в свою чергу, породжує сором, який за своєю природою є страхом за власну гідність, остаточно — за гідність бути любленим. За посередництвом цього специфічного почуття страху людина гово­рить: “Мене не можуть позбавити моєї гідності, моєї чести — почуття, що я є кимсь, не можуть ме­не понизити до рівня тварини”. Певною мірою тут сповнюється брехлива обіцянка диявола: за посе­редництвом почуття страху за себе людина стає в центрі свого світу, стає для себе найбільшою цін­ністю, яка водночас є під загрозою. Вона отримує деякі атрибути божественності, які не роблять її Богом, а лише ідолом для себе самої.

Святе Письмо далі каже, що “поробили собі поя­си”. Тут народжується гордість, як спосіб прихо­вувати те, що боїмося втратити, і як спосіб здобу­вати людську любов. її основою є страх за власну гідність, яка вже не гарантована безумовною лю­бов’ю Бога і вміщення в центр свого світу власного заляканого і зболілого Я. Справді, після первород­ного гріха людина вже не має вибору — хоче чи не хоче — мусить бути гордою, бо мусить бути любле­ною, бо інакше життя буде позбавлене сенсу, бу­де лише біологічною вегетацією…

Цей початковий страх спонукає людину вико­ристовувати різні способи для збереження своєї гідності і чести та для здобування любові або, принаймні деяких її атрибутів. Гордість — це внут­рішня постава змушувати інших до такого способу поведінки, щоб я почував себе любленим і потріб­ним для інших. А оскільки людське серце може заспокоїти лише безумовна Божа любов, яку інша людина неспроможна дати, то це змушування до любові чи її атрибутів є черпанням з бездонної криниці, яка ніколи не заспокоїть спрагу. Бачимо виразно, що гордість дає початок іншим гріхам, які є стратегіями гордості для осягнення головної мети, яка завжди буде недосяжною. Інша людина носить у собі Божу подобу, і тому є обітницею без­межної любові, але обітницею, яка до кінця ніколи не сповниться, отож є джерелом надії і фрустрації одночасно. У цьому контексті розуміємо відомий вислів одного з головних представників атеїстич­ного екзистенціалізму минулого століття Сартра: “Інша людина — то пекло”.

Види гордості

Є стільки видів гордості, скільки на світі людей. Кожен є гордим по-своєму. В нашій уяві гордість поєднується переважно з хвалькуватістю — на­в’язуванням себе іншим, використанням своєї вла­ди тощо. Вважаємо, що гордість суперечить куль­турності.

Тим часом існують дуже культурні види гордості, а навіть дуже “побожні”. Розпізнати їх набагато важче, і саме тому вони дуже дошкульні і руйнів­ні. Аналізуючи суд над Ісусом, можна побачити, як на Ньому виявилась гордість різних груп людей. Він насправді взяв на себе наслідки первородного гріха, і зокрема людську гордість. У процесі суду над Ним кожен шукав власну користь: фарисеї, садукеї, Пилат й Ірод. Робити це не було приємною справою, але, впорядковуючи світ по-своєму, ко­жен із них здобув тимчасову перемогу. Фарисеї і садукеї навіть виглядали як захисники Божого Закону, народу і святині. Не випадково св. Петро повинен був переконувати євреїв у день П’ятидесятниці, що за всім цим приховувалися величезне нахабство і гордість, яку ці люди навіть не усвідом­лювали. Вони вважали, що діють у добрій вірі.

Особливо виразно різні види гордості прояв­ляються у малих спільнотах, насамперед у сім’ях. Якщо такі спільноти існують довший час, то не­можливо приховати типову для гордості поставу вимагати від інших такої любові, якої потребую. Чим більше хтось був зраненим у житті, тим гострі­шим є таке домагання. Найчастіше воно приймає форму претензії і жалю. В таких випадках рідко хто усвідомлює, що подібна постава приховує зо­середження на собі (бути для себе ідолом) і бунт супроти конкретної дійсності, подарованої мені Богом. Претензії та жалі — це також певна страте­гія гордості і форма насилля — щоб інші, котрі хо­чуть бути добрими і гідними любові, прийняли мої умови, на яких я стану в центрі їхніх зацікавлень.

Гордість завжди має тенденцію, щоб обмежити свободу інших та впорядкувати світ на своїх, часто не до кінця усвідомлених, умовах, і завжди вдається до якоїсь форми насилля — від найбільш примітив­них методів зовнішнього примушування і насиль­ства, через різноманітні інтриги аж до збудження почуття провини і таких мук совісти, що інші вже не мають вибору і повинні піддатися.

Особливий вид гордості — перфекціонізм. Ця вада дуже розповсюджена серед людей вразли­вих і побожних у релігійних рухах і чернечих згромадженнях. Якщо ця глибока, екзистенціяльна постава гордості, остаточною причиною якої є первородний гріх, не буде виявлена і названа, то стремління до християнської досконалості — доб­ре само собою — перетворюється у перфекціонізм.

Воно часто стає несвідомим служінням ідолові власного “ідеального Я”, ототожнюваного з волею і очікуваннями Бога. Людина стає заручником своєї гордості, яку навіть не бачить; не може змиритися зі своєю недосконалістю, а особливо зі своїми грі­хами, терзаючи себе постійним почуттям провини і внутрішнім страхом. Оскільки вона не в змозі лю­бити себе такою, як є, то думає, що тим більше й Бог не може її любити. Гордовитий перфекціоніст не спроможний бути милосердним до себе — а це тому, що не знає природи Бога і приписує Йому свою природу й ідеали. Це промовистий доказ ідо­лопоклонства собі самому. Людина в такому стані може мати враження, що є дуже покірною, бо тер­зається і почуває себе найгіршою з усіх. Але це тільки ілюзія. Сумна, згіркла покора завжди є тіль­ки маскою гордості.

Старе прислів’я каже, що гордість вмирає щойно кілька годин по смерті. В цьому велика частка як правди, так і нехристиянського фаталізму. Прав­дою є, з одного боку, те, що людина неспроможна позбутися екзистенціальної постави гордості влас­ними силами, і що ця постава впливає на інших людей ще деякий час після її смерті; але ця ситуа­ція не є безнадійною. Єдиними ліками проти гордості є глибоке пере життя любові Бога в Ісусі Христі й, отже, дотик Бога до того місця в людині, яке породжує гордість. Бог в Ісусі Христі лікує лю­дину з гордості в самій її основі, об’являючи в Йо­го розп’ятті і воскресінні любов до грішників: лю­бов до гордого Петра, який зрікся Ісуса, любов до гордого фарисея Савла, який переслідував Церкву і вбивав перших християн, любов до гордої грішни­ці Марії Магдалини, яка шукала щастя в розпусті, зваблюючи інших і напевно розбиваючи подруж­жя. Те саме і з кожним з нас. Без Ісуса і Його Духа ніхто не позбудеться гордості, а доведе її до таких вишуканих форм, що не буде здатним її побачи­ти. Саме тут дуже виразно виявляється правда слів Ісуса: “Без мене нічого не можете чинити”.

Убогі духом

Поворотним пунктом у визволенні з гордості є відкриття своєї духовної вбогості. В цьому момен­ті ми відкриваємо, що все нагромаджене багатство є сміттям, оскільки служило тільки гордості та ошу­куванню себе самого. Класичним прикладом такого повороту є визнання св. Павла: “Я вважаю за втра­ту все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради якого я все втратив, і вважаю все за сміття, аби Христа придбати і опинити­ся в Ньому не з праведністю моєю, що від Закону, а з тією, що через віру в Христа, з праведністю, що від Бога від віри” (Флп. З, 8-9).

Вбогі духом, яких Ісус називає блаженними, це ті, які не мають жодних ілюзій щодо самих себе, але скидають з себе райські фігові пояси і вже не ховаються перед Богом. Стають на шлях духовного оголення. Очевидно, що шлях до цілковитої духов­ної вбогості є довгим і важким. Це шлях постій­ного скидання масок гордості, які стають щораз субтельніші, і тому він вимагає допомоги Церкви. В духовній традиції Заходу цей шлях названий via риrgativа, тобто дорога очищення. Цей шлях роз­кривання своєї духовної вбогості одночасно супроводиться поступовим розкриттям безумовної любові Бога до мене як грішника. Це також шлях розчарування собою, але також і щораз більшого подиву Божої любовю, яка переходить усі людські сподівання. До Небесного Царства входимо завдяки духовній  вбогості, яка є іншою назвою покори, а покора – правда про себе, яка уможливлює пізнання повної правди про Бога.

 

 

  o.Stanislaw Lucarz SJ.


Напишіть відгук