Проповідь на І Неділю Адвенту. о. Олександр Бурмістров

advent

Улюблені брати і сестри у Христі!

Думаю кожному з нас у своєму житті неодноразово приходилось очікувати на прихід якихось гостей. І чим поважніший був цей гість, тим більше ми готовилися до його приходу. Уявіть собі, якби до вас завтра мав прийти в гості єпископ. Напевно, що ви би зраділи з приводу його візиту. Але водночас також би і почали сильно переживати. Я наприклад пам’ятаю той день, коли до мене до дому мав прийти мій настоятель.Ой! Все летіло. Коли чекаємо на гостей, ми одразу, що робимо?

Прибираємо квартиру, йдемо в Сільпо за продуктами, накриваємо на стіл, одягаємось у найновіший одяг. Тобто робимо все потрібне для того, щоб наші гості відчували себе в нашій квартирі приємно і комфортно. Думаю, що всі зі мною погодяться з цією думкою. Улюблені, входимо з вами в новий літургійний рік, тому вітаю вас усіх з новим роком.

І розпочинаємо ми його переживати з першого періоду року, тобто з Адвенту, що в перекладі з латинської означає – час очікування.

Усі сьогоднішні читання попереджають нас про прихід якогось дуже важливого гостя. В першому читанні пророк Єремія каже, що разом з приходом цього гостя Юда спасеться, а Єрусалим житиме в безпеці. Так само Євангелія говорить, що цей гість принесе для нас відкуплення. Я думаю, що всім зрозуміло, що цим гостем є сам Ісус Христос, якому ми всі з нетерпінням очікуємо. Пророк Єремія говорячи про прихід Христа, має на увазі Його народження в стайні. І цей прихід вже відбувся 2000 років тому у місті Вифлеємі. Натомість в Євангелії Ісус говорить вже про свій другий прихід, тобто про кінець світу. Коли цей прихід відбудеться, ми не знаємо, але відбудеться він обов’язково. Все створіння чекає на цей прихід.

Але існує дорогі ще один прихід. Цей прихід знаходиться, як говорить святий Бернард у своїй адвентовій проповіді, між першим, історичним і третім, який має прийти в кінці віків. Йдеться тут про прихід Ісуса, який є укритий під знаками Таїнств. А особливо це в Таїнстві Євхаристії та Сповіді.

Йдеться тут про прихід Ісуса до нашого серця.

Згадую собі дитячі роки, перед семінарійні. Завжди, вже в останні дні перед святами, чи то Різдва чи Нового Року, починалися великі приготування. Прибирали разом квартиру, готували до столу, бо це ж обов’язково на свят вечір має бути 12 різних страв. Прикрашали ялинку і вдома і в храмі, ставили вертеп. І через це приготування пам’ятаю виникали різні сварки, а все тому, що завжди щось не встигали зробити. І я завжди задавав собі питання: А, що Христос не народиться, якщо в нас буде не 12 страв, а 5?

А, що Христос не народиться, якщо у нас в храмі буде стояти не 10 ялинок, а одна?

А, що Христос не народиться, якщо ми зробимо трішки убогіший та менший вертеп?

Дорогі, народиться. Він вже народився. Але не про те йдеться. Коли ми в поспіху і галасі готуємось до Різдва, дуже часто забуваємо приготувати щось найважливіше, щось найсокровеніше для Ісуса. Приготувати йому своє серце. Тому можливо в цьому році, замість приготування до свят, спершу приготуйся на прихід Господа? А маємо сьогодні для цього повноту можливостей. Ми не живемо з вами в часи радянського союзу, коли важко було зберегти свою віру. Коли важко було зберегти квартиру свого серця чистою. Але багатьом це вдалося.

Пригадується мені твір: «Архіпелаг Гулаг», де автор Олександр Солженіцин розповідає історію про десятилітню дівчинку Зою Ліщеву. Її батьки і старші брати були дуже побожними людьми, і через це їх було заслано до концтаборів. Мала Зоя опинилася в школі-інтернаті. Але перед тим як забирали Зоїних батьків у концтабори, мама залишила їй на пам’ять хрестик, який мала дівчинка повісила собі на шию і завжди його носила. Якось вчителька сказала їй, що та мусить віддати хрестик, на що Зоя відповіла: «Моя мама прощаючись зі мною, повісила цей хрестик мені на шию, і я ніколи його не зніму. Це пам’ятка від моєї мами». За такий непослух дитину відправили до будинку для психічно-хворих дітей. А коли їй виповнилося чотирнадцять років, комуністична влада, за те, що та не хотіла зняти хрестик, засудила її на десять років у концтабори.

Сьогодні дорогі ми живемо у державі, в якій свою віру можна сповідувати вільно. Сьогодні ми живемо в місті, в якому є аж три Римо-Католицьких храми і ще багато Греко-Католицьких та православних.

Сьогодні ми належимо до парафії, де працюють два священики. Ви можете собі це уявити 30-40 років тому, коли було 2-3 священики на пів України.

Сьогодні за те, що ти приступаєш до Сповіді або до Святого Причастя, ніхто тебе не повезе на Сибір. Наш гість, Ісус, подолав усі труднощі, щоб до нас прийти. Питання залишається актуальним до мене:

Я готовий його прийняти?

Моє серце прибране?

Нехай цей час адвенту дорогі брати і сестри, допоможе нам вирівняти стежки нашого життя, щоб Господь, який надходить, застав нас приготовлених. Тому з радістю сьогодні говорю: “Марана-та! Прийди, Ісусе! Дай нам зрозуміти, чого Ти очікуєш від нас. Дай сили забрати з дороги все те, що заважає прийняти Тебе, мого найдорожчого гостя. Марана-та! Господи, прийди!”

Напишіть відгук