ЖИВЕ БУТТЯ МЕРТВОГО МІСТА

Цвинтар, некрополь, кладовище – це така собі держава зі своєю територією, грома­дянами, правом, символікою. А володіє цією “державою” Бог, адже після освячення єпископом конкретна земельна ділянка, призначена для поховання померлих, набуває статусу sacrum. Тобто стає святим місцем.

Вікторія СЕМЕНОВА


Цвинтар і Церква

Здається, святе місце гарантує святий спокій. На цвинтарі не сміються, не розмовляють забагато й не розважаються, правда? Проте так було не завжди.

Поховання тіл померлих — давній звичай. Ще римське право визнавало місця для похо­вання святими, проте забороняло організацію цвинтаря в межах міста. Підпорядковуючись цьому, християни ховали своїх померлих за його мурами, часто в спеціально пристосова­них для цього катакомбах.

За часів переслідування християн ката­комби стали місцем культу: у них ховали тіла мучеників, на чиїх гробах відправляли Євха­ристію. Після закінчення гонінь на христи­ян (IV століття) над катакомбами часто зво­дили базиліки. Церковне право й сьогодні береже цю традицію, наказуючи розміщувати реліквії мучеників або інших святих під стаціонарним вівтарем. Поява цвинтарів у центрах міст, імовірно, була зумовлена не так навмисним закладенням цвинтарів посеред міста, як розростанням міста навколо храму та при­леглого до нього цвинтаря. До речі, розта­шування цвинтарів поблизу храмів добре передає образ цілої Церкви як спільноти живих і померлих. Останні так прагнули “бути присутніми” на Святій Літургії, що вже за життя бронювали клаптик землі біля храму в частині, ближчій до вівтаря.

1416409345_dsc_0029_copy.jpg-14

Згодом деякі найбільш побожні стали виявляти бажання знайти останній приту­лок і всередині храму. Поховання у храмі, у його стінах, під підлогою, поблизу вівтаря було привілеєм. Спочатку для мучеників, пізніше для тих померлих, кого ще за життя вважали святими, потім для єпископів та імператорів… Від XII ст. похованим у храмі міг бути той, хто мав особливі заслуги перед Церквою, — наприклад, засновник або щед­рий добродій храму. Хоча канонічне право намагалося обмежити такий спосіб по­ховання, він протримався аж до кінця XVII ст.

Жива присутність неживих

У Середньовіччі цвинтар був доволі “ве­селим” місцем, адже його вважали пу­блічним. На ньому будували школи, шпи­талі, проводили ярмарки, вистави. Тут відбу­валися суди та виголошувалися вироки. А заступництво спільноти некрополю ре­ально допомагало живим. На її території могли уникнути правосуддя злочинці, ско­риставшись “правом притулку”: того, хто сховався на цвинтарі, не переслідували за за­коном. Бідняки селилися на цвинтарях ра­зом із домашнім господарством: коровами, курками, гусками тощо. Ще більше місто мертвих оживало в період карнавалу.

На брак охочих спочити тут серед­ньовічні цвинтарі не нарікали. Нові “меш­канці” прибували регулярно, особливо під час епідемій. Брак місця, що виникав через масову еміграцію до sacrum, вирішував ossarium (від лат. os — кістка) — споруда, до фундаменту і стін якої складали кості, вико­пані зі старих могил. Усередині ossarium був вівтар для богослужінь. А в деяких країнах, зокрема у Франції, кості складали до цвинтарної стіни.

Більш комфортний спочинок останків пропонували сільські цвинтарі, де проблем із простором не було. Це дозволяло продов­жувати традицію поховань навколо храму.

Така організація цвинтарів і тепер функ­ціонує в багатьох куточках України.

Через епідемії, якими рясніло Серед­ньовіччя, практику поховання на міських цвинтарях довелося припинити. їх знову винесли за межі міста, звідки мешканцям некрополя Святу Месу вже складно було почути.

“До” і “після” – одне життя

Місце поховання часто залежало від того, що зробив покійний для спільноти (міської чи релігійної). Якщо багато добро­го, то діставав перепустку до храмового кла­довища й порядну надгробну плиту. А похо­вані у храмі тішилися іменними табличками, вмурованими в стіни або в підлогу храму. Украй бідні, невіруючі та злочинці задо­вольнялися місцями поза християнським цвинтарем і поза містом… Шпитальні й мо­настирські цвинтарі мали “обмежений дос­туп”. Звичайний смертний міг бути похова­ний при монастирі, тільки якщо своїми добрими ділами за життя заслужив на таку милість.

Про відмінності в статусі небіжчиків, їхню коротку біографію та цінності, якими вони жили, свідчили “інформаційні знаки” над місцем спочинку — пам’ятники, над­гробні плити, написи. Із часом вони стали своєрідним “цвинтарним” напрямком у скульптурному мистецтві.

…Християнські цвинтарі, особливо ті, що навколо храмів, покликані нагадувати всім, що померлі та живі — це одна спільно­та, члени якої потребують одні одних. Зрештою, молитовна пам’ять і молитовне спілкування — єдині вирази любові, що їх ми можемо виявляти нашим братам і сестрам, які вже поспішили на зустріч із Богом. Заповіді любові ніхто не скасовував як для земної мандрівної Церкви (живих), так і для Церкви стражденних (чистилища) та Цер­кви в Небі.

Напишіть відгук