таємниця віри.

ВІРА, ЩО СХИЛЯЄ ЧОЛО.

images

Переступаю поріг церкви і… роблю це машинально, майже на бігу, так, як рухаюся по вулиці чи висідаю з автомобіля, так само, як переступаю поріг дому, магазину, місця праці. І може в мене не виникає думки, що переступаю поріг святині Бога. Коли таким чином переступаю поріг церкви, то радше не думаю, що це вже наслідок менш чи більш небезпечної секуляризації, менш або більш пронизуючого мене світського начала. Тому моє приготування, таке рішуче приготування до чуда, яке станеться на вівтарі, повинно зачинатися вже тоді, коли переступаю поріг святині.
На початку Святої Меси часто вислизує з під моєї уваги акт покути. Буває, що я запізнююсь і недостатньо його ціную. Адже в цьому акті  присутній Бог зі своєю благодаттю, котра прагне розлитися у міру мого приниження. Бо це приниження створює простір для євхаристичних благодатей. Якщо я спізнююся, чи не втрачаю цих безцінних дарів?
Після вступних обрядів починається літургія слова, але чи вона мене зосереджує? Бо може знаю те, що чую, зокрема тексти Євангелія, або тексти Старого Завіту чи Апостольських Послань можуть здаватися мені трудними, отже знов благодать не дійшла до мене. Бо, якщо я машинально відповідав «Богу подяка», то це хіба неможливе, щоби у цьому був свідомий акт віри, що те, що я почув, стало для мене словом Бога. Чи тим словом, записаним колись давно? Ні – словом, що зараз засівається у моє серце.
Йдеться про те, щоби я усвідомив собі, що євхаристична целебрація піднімається до Бога поступово, підноситься чимраз більше до того, що має статися на вівтарі. Коли починається євхаристична літургія, може не усвідомлюю собі, що разом з префацією наближаюся до тієї центральної миті, коли Бог в Євхаристії стане РЕАЛЬНО ПРИСУТНІЙ на вівтарі.
Наступить цей центральний момент, коли священик почне поволі, виразно промовляти слова консекрації. «Хто з вірою і молитвою бере участь в Євхаристії, мусить бути глибинно зрушений в момент, коли Господь сходить і перемінює хліб і вино так, що вони стають Його Тілом і Його Кров’ю» .
Чи усвідомлюю щораз глибше, що міццю Святого Духа і слів Христа стається найбільше чудо світу? В цей момент я стою на колінах, і може вислизує з-під моєї уваги, що сам жест стояння на колінах – особлива форма молитви адорації. Адже цей жест повинен мене вчинити фізично маленьким, аби цей літургічний знак ставання на коліна міг промовляти до моєї свідомості, народжувати чимраз глибший акт віри.
Фатіма – це не тільки марійне об’явлення, але й незвичайне послання, яке містилося в євхаристичних видіннях. Велика Гостія, з якої до келиха спливають краплини Крові. Потужний у своїй міці Ангел, весь глибоко схиленний перед Найсвятішою Гостією, торкається чолом землі в акті найглибшої пошани. Він весь – адорація. Фатімські діти, зрушені силою Божої присутності – такої інтенсивної, що майже повністю поглинає і знищує – приймають Найсвятіше Тіло Бога. Міць дії величі Бога, присутнього в Євхаристії, триває довго і так інтенсивно, що вони начебто позбавлені користування почуттів!
Коли все це собі усвідомлюю, то мені бракує слів на те, як марно віддаю – наскільки взагалі віддаю – шану прославлення величі Бога, котрий сходить на вівтар.

РЕАЛЬНО присутній Хтось, хто вершить долі цього світу. Хтось, хто Альфа і Омега діянь людини, хто хоче вділяти мені себе в міру, якої ніхто не буде в стані зрозуміти. Цей, адорований сонмами Ангелів Бог, приходить до мене як Любов, відкуплююча, євхаристична, щоби дати мені все. Щоби так захопити мене собою, щоби вже не хотів, навіть я, такий занурений у цей світ, нічого іншого, тільки цієї Любові – євхаристичної.
кс. Тадеуш  Дайчер

Напишіть відгук